Володимир Юхимович Писаренко народився 10 лютого 1924 року. У 1943 році, коли його рідне село Пуховку визволили радянські війська, добровольцем пішов на фронт. Його зарахували у 676 стрілецький полк, 232 стрілецької дивізії ордена Суворова і ордена Богдана Хмельницького. Як жартує сам ветеран, Київ визволяв молодим, гарячим і необстріляним. Справжнім випробуванням для нього були бої на Лютяжському плацдармі. А потім були бої за Білу Церкву, Умань, Фастів. Бої за невелике місто Фастів і великий залізничний вузол «Фастів» для рядового Писаренко були не на життя, а на смерть. Тоді, він знищив п»ять ворожих танків, допоки не знищили вороги його гармату. Був контужений, але бойових рядів не залишив. Саме за Фастів, рядовий Писаренко був представлений до ордена «Червоного Прапора». Орден так і не знайшов свого героя, але не це головне на думку Володимира Юхимовича. «Головне, що ми перемогли у тій страшній війні. Мені довелося визволяти міста і села Угорщини, Румунії, Чехії. І не правда, що нам у тих країнах не раділи – для людей ми були справжніми визволителями»,- каже Володимир Юхимович. 5-го квітня 1945 року його полк мав останній бій. Після нього полк було розформовано і переведено у 676 гвардійський артилерійський  дивізіон 4-ї танкової армії. Вже після Перемоги була служба в самому Берліні до травня 1948 року. «Я дуже хотів повернутися в Україну і повернувся. В Києві я знайшов своє щастя. У мене двоє дітей, 4-ро внуків і 5-ро правнуків. Дивлячись на них, я часто говорю собі «молодець Володька. Правильно робив, що нищив ворога, не жаліючи життя свого»… А нагород та подяк мені і так вистачає. Головне, щоб такі страхіття ніколи не повторилися».